"Країна німих"

Останнім часом зі мною відбувається одна і та сама дивна ситуація. Я її називаю «Німа сцена».

Їду я в маршрутці… пасажир з сусіднього сидіння збирається виходити, і, замість того, щоб сказати «вибачте, дозвольте, пропустіть і т.ін.», починає вставати, і всім своїм «невербальним» виглядом намагається показати «вибачте, дозвольте, пропустіть». Зізнаюсь, мені вже давно набридло розуміти людей без слів. Тож, я просто продовжую сидіти, роблю вигляд, що нічого не відбувається (може людина просто любить їздити стоячи в маршрутці).

Ох, скільки гніву в очах людей, яких «не зрозуміли». Скільки пристрасті в словах «вибачте, дозвольте, пропустіть». Просто космічна образа…

А Ви коли-небудь помічали, що люди у нас не вміють розмовляти? Не тільки виражати «власну думку», а навіть просто – говорити. Мабуть, це ще одна риса нашого національного характеру. Люди просто не можуть словами виразити, чого вони хочуть. Стиснувши зуби їдуть по розбитим дорогам; зі скорбними обличчями ходять по магазинам, спостерігаючи за ростом цін; затягнувши пояси платять за «послуги» ЖКГ.

Країна німих.

Є, звичайно, серед нас і такі, що вміють виражати власні думки. Хоча, звичайно, більше тих, хто виражається. Різні там «громадські діячі», «активісти», «небайдужі» як їх ще називають. Їх не дуже то й люблять. Дуже вже вони вирізняються з натовпу. Їх просто не ро-зу-мі-ють.

У моєму будинку, в сусідньому під’їзді живе жіночка (активістка). Вона мене вражає. Побільше б таких людей, які знають чого хочуть. Добре. До справи. Навпроти нашого 2о під’їзного будинку, як раз між під’їздами, 20 років стояв бак для сміття. І от минулого літа, вона виявила, що від нього смердить і забажала перенести його подалі від своїх вікон (бо вона живе на першому поверсі). Тут вона стикнулася з іншою жіночкою з нашого під’їзду, яка теж живе на першому поверсі, ближче до чиїх вікон мав переїхати бак, а також із мовчазним нерозумінням мешканців будинку, які звичайно ж хотіли зберегти статус-кво. Уявіть моє здивування, коли минулого місяця я побачила оголошення, в якому ВОНА     ЗАПРОШУВАЛА ЛЮДЕЙ ЗІБРАТИСЯ І ВИРІШИТИ ЦЕ ПИТАННЯ. Марно казати, що ніхто не прийшов… Сміттєвий бак і досі там.

Але ця подія, дозволила мені провести аналогію між цим «сміттєвим баком» і громадськими кампаніями, що проводяться в нашій країні. Проблема є, але ця проблема особисто того активіста, який з нею бореться. Він не представляє ні чиї інтереси, окрім власних. Бо у людей нема інтересів, які можна відстоювати, адже вони не можуть їх висловити, отже вони їх просто не мають.

Країна байдужих.

А ще, в нашому суспільстві спостерігається «феномен Оксани Макар», так я його назвала. Пам’ятаєте, коли стало відомо про цей страшний випадок  і люди в Кіровограді вийшли на майдан проти несправедливості. Тут мовчати про свавілля правоохоронців вже було не сила. Пам’ятаєте, як злякалися сильні світу сього, коли побачили, що люди здатні на таку артикуляцію. І тут, так звані «журналісти», почали проводити власні «розслідування», копирсатися в брудній білизні нещасної. Докопирсалися до того, що «сама винна». Ніхто не має помирати такою наглою смертю! Ніхто. Навіть такі «журналісти».

В громадській думці західних країн не могла зародитися думка про те, що звірячому вбивству може бути якесь виправдання.

Ми не любимо знаменитостей. Бо в кожному бачимо інший, темний бік. На кожне достоїнство знайдемо ваду. Багатій – вкрав. Артистка – «ліжко». Чиновник – корупціонер. Мене завжди захоплювала американська «філософія життя». Був ніким - досяг великого успіху і завжди пам’ятаєш і усім розказуєш, як погано тобі було, але зумів з усім впоратись. У нас кажуть: «із грязі в князі». Був наркоманом, мало не вмер, зумів зав’язати, виправитися і усі пишаються твоєю силою волі. А у нас - «наркомани колишніми не бувають».

Країна кривих дзеркал.

Але коли дивишся у дзеркало, хоч навіть і криве, бачиш своє відображення.

Сумно.

Я подумаю над тим, як усе виправити. =)